Житомирська область
Online Translate
Рубрики
Банери

Интернет реклама УБС
Статистика сайта


Відвідувачі за останні 24 години















Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму

Наприкінці ХVІІІ століття частина сіл перейшла у власність родини Прушинських – Волиця, Червоне, Зарубинці, Стара Котельня, а також родині Бержинських – Андрушівка, Забара, Гальчин, Миньківці.
У м. Івниці, яка належала Юзефу Чернецькому, 1803 р. було відкрито приходську школу при місцевому костьолі. Невдовзі 1808 року храм згорів і вже наступний власник м. Івниці збудував новий костьол св. Йоана Хрестителя. У той час для прихожан-католиків існували католицькі каплиці в Андрушівці та Волиці. Проте після польського повстання 1831 року, у якому брали участь поміщики Петровський, Трипольський й Чайковський, власники сіл краю, російський царизм почав цілеспрямовану політику послаблення польського впливу на Правобережній Україні через закриття навчальних закладів, храмів і монастирів. Так, 1832 року було закрито монастир францисканців у Івниці. А у Іванкові 1833 року місцевий римо-католицький костьол було передано у підпорядкування православному відомству.
Російська влада обмежувала і магдебурзьке право, надане раніше за польських часів містам, зокрема і Нехворощі. Так, це містечко, яке колись підлягало тільки польському королеві, тепер перейшло у власність Російської держави і було віддано у посесію (різновид оренди). У відповідь селяни протягом 1824-1827 років неодноразово звертались зі скаргами до міністра фінансів про утиски посесора і висловлювали вимогу передати Нехворощанське їм самим у посесію .
Адже становище селян, які знаходились у посесійній або орендній власності, було значно гіршим, аніж селян, котрі перебували у безпосередній підлеглості поміщику. Орендарі та посесори, як правило, значно посилювали феодальну експлуатацію, нерідко вдавалися до свавільних дій і фізичних покарань, що викликало нарікання і скарги селян. Так, Ф. Маньковська, мешканка с. Гальчин 1833 року скаржилася на управляючого маєтком графа Бержинського Александровича, який забрав у неї з двору корову з телям . Невдовзі село Гальчин перейшло в оренду Кончевському, який, за повідомленнями земського справника, часто вдавався до побиття селян . 1834 року селяни с. Іванівка, яке власниця М. Моржківська віддала у заставу за взятий борг княгині Радзивілл, скаржилися на останню за жорстоке ставлення до них . Також скаржилися селяни Андрушівки на свого орендного власника Лясковецького . Не діставши відповідного реагування з боку влади на жорстокі й свавільні дії орендаря, дворова селянка В. Хом’якова помстилася Лясковецькому за наругу над нею, підпаливши навмисно господарську будівлю (кладовку). Жорстоким ставленням до селян відзначався також поміщик Цезарій Абрамович, власник сіл Бровки, Камені. Це навіть змусило виступити на захист селян місцевого священика о. Федора Оппокова. Ц. Абрамович розгнівався на таку позицію священика і 1846 р. подав скаргу на Ф. Оппокова, у якій звинувачував його у підбурюванні селян до непокори поміщику . До речі, Федір Оппоков – це прадід Михайла Грушевського по лінії матері. І в подальшому, на жаль, поміщик Ц. Абрамович продовжував жорстоко ставитися до селян. Так, селяни сіл Бровки та Камені знову скаржилися на свавільні дії поміщика – у 1852 і 1854 роках – за побиття ним селян Матвійчука і Петрука . А в Іванкові 1849 року після побиття єсаулом Покотилом за наказом поміщика Обухівського, селянка Горбачукова народила двох мертвих дітей . У с. Гарапівці 1851 року після примусової праці за наказом орендного власника Каєвського селянка Слободенюкова також народила мертву дитину . Траплялися випадки самогубства селян після жорстокого покарання – так вони реагували на приниження їхньої гідності. Інші селяни висловлювали діяльний протест нелюдському ставленню до них. Так, селянин із села Яроповичі Бондаренко 1843 року убив свого поміщика Лінецького , а селяни с. Гальчина здійснили спробу спалити цукровий завод графа Бержинського . Проте серед поміщиків були люди високої культури.
У 1840-1850-ті роки власником м. Івниці був барон Станіслав де Шодуар. Він мав славу видатного нумізмата – його колекція монет була однією з найкращих у Європі. Окрім того. Він зібрав унікальну колекцію картин, мав надзвичайно багату бібліотеку, яка налічувала понад 30 тисяч томів. А Діонісій Рильський, власник с. Ярешок, 1859 року заснував на власні кошти школу для селянських дітей .
У поміщицьких маєтках діяли невеликі підприємства. Станом на 1850-ті роки цукрові заводи були в Іванкові та Андрушівці, пивоварний завод – в Андрушівці, а також винокурні та млини, які діяли майже у кожному селі. Великою бідою, яка приносила значні збитки, були пожежі. Так, 5 вересня 1855 року в Андрушівці згоріло два млини і пивоварний завод, кільканадцять будинків і господарських будівель біля них. Через те, що споруди були, як правило, дерев’яні і розміщувалися на близькій віддалі одна від одної, у випадку пожежі вогонь знищував значну кількість будівель. Одна з таких пожеж трапилася 1856 року Лебединцях, під час якої згоріла також місцева церква.
У 1850-ті роки у селах сучасного Андрушівського району вже діяли школи у Крилівці, Волиці, Ярешках, Старій Котельні, Бровках, Івниці, а також лікарні – у Старій Котельні (на 16 ліжок) та при цукрових заводах в Іванкові й Андрушівці.
19 лютого 1861 року царем Олександром ІІ було підписано Маніфест про скасування кріпацтва. Селяни одержали особисту свободу, в обмеженому вигляді громадянські права, однак не одержали землі – вони повинні були її викупити. Держава заплатила за селян 80 відсотків вартості землі поміщикам, а решту 20 відсотків селяни повинні були віддати особисто поміщику грішми або відпрацювати на його землі. Селяни зобов’язані також були виплачувати державі позику у розмірі 6 відсотків річних. Це приблизно дорівнювало вартості врожаю зерна з однієї десятини (1 десятина рівнозначна 1,2 гектари). У нашому краї пересічна селянська родина в середньому одержала 7 десятин землі. Термін виплати становив 49 років, але реально більшість селян виплатили борг державі значно раніше, окрім того, царський уряд 1905 року оголосив про припинення внесення викупних платежів. В результаті за 45 років селяни заплатили за землю майже утричі більшу суму, однак це в основному через виплату боргу з процентами.
Селяни в ході здійснення земельної реформи одержали для викупу менші за розміром наділи, аніж ті, якими вони користувалися у дореформений час. Поміщикам було надано право урізати селянські наділи – вони й поурізали… Звісно, селяни були невдоволені такими умовами реформи, і по усій Україні розгортається протестний рух селян. Начальник Житомирської земської поліції подав рапорт Київському генерал-губернатору про відмову селян Івниці відробляти панщину і про введення у село військових у травні 1862 року . Наступного року управляючий Івницьким маєтком І. Сухорський повідомляв владу про напад озброєних селян . 1864 року власник Андрушівки, Гальчина, Миньківців граф С. Бержинський скаржився на селян, які відмовлялися відробляти повинності і платити оброк . А в Зарубинцях 1864 року до суду було віддано селянина Залізняка за те, що він агітував своїх односельчан відмовлятися від сплати викупних платежів . 1865 року до суду було віддано селянина Кислицького з Антополя та Івана Рака з Івниці також за відмову сплачувати викупні платежі .
1863 року відбулось нове національно-визвольне повстання поляків проти російського царизму. Виступ було придушено, а учасників покарано: їхні землі влада конфіскувала, багатьох позбавила дворянського звання. Зокрема, так покарали поміщика Михайловського, який володів частиною села Волосів – тепер його частина перейшла до колишнього співвласника, поміщика Суріна. Окрім того, царський уряд, намагаючись прихилити на свою сторону українських селян Правобережжя, зменшив на 20 відсотків суми викупних платежів . Також як покарання для поляків 1864 р. було запроваджено спеціальний податок у розмірі 10% від річного прибутку землеволодіння (з 1868 р. його зменшили до 5%), який стягувався аж до початку ХХ століття. Загалом за 1863-1873 рр. в Україні конфісковано було і продано 144 маєтки загальною площею 150 тисяч десятин, зокрема на Волині найбільше – 78 маєтків .
З 1868 року власниками частини земель на Андрушівщині стає рід Терещенків. Саме цього року Артем Якович Терещенко купив у поміщиці В.М. Грохольської маєтки у Червоному, Малих Мошківцях, Хмелищі , а згодом Микола Артемович Терещенко 1872 р. придбав маєток у Зарубинцях у поміщика К.А. Прушинського . Терещенки відомі як цукрозаводчики, однак у нашому краї не вони заснували перший цукрозавод. Він був відкритий 1868 року в Яроповичах. Наступного року при цьому підприємстві почала діяти лікарня на 10 ліжок. Лікування для робітників і службовців цукрозаводу було безплатним. У лікарні працювали один лікар і один фельдшер. На утримання закладу щороку витрачалося понад дві тисячі карбованців.
У м. Червоному лікарня з’явилася 1871 року, розрахована вона була на 10 ліжок. А при Червоненському цукрозаводі, заснованому Ф.А. Терещенком 1878 року, одночасно почала діяти лікарня на 28 ліжок. Лікарську допомогу безплатно могли тут одержати не тільки службовці й робітники підприємства, а й усі місцеві мешканці. Ф.А. Терещенко на утримання лікарні щороку витрачав близько 7 тисяч карбованців. За рік стаціонарно лікувалися в середньому 300 осіб, а амбулаторно медичну допомогу одержувало понад 10 тисяч осіб.
Прізвища перших лікарів і фельдшерів при вищезгаданих підприємствах встановити не вдалося. Однак відомо, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття були лікарями: при Червоненському цукрозаводі – Іван Іванович Коваль, в Андрушівці – Іван Іванович Лисянський, у Котельні – дільничний лікар Микола Мартович Челебієв і дантист Азріель Премет. Крім того, за відсутності спеціалістів-акушерів допомогу надавали баби-повитухи: Варвара Іванівна Богаєвська в Андрушівці, Єлисавета Іллівна Смирнова у Котельні – їхні імена й адреси подавалися у «Памятных книжках Киевской губернии» – це варто розцінювати як свідчення високої репутації і кваліфікації, адже у кожному селі була, і часто не одна, повивальна бабця, яка приймала пологи, однак їхні імена у згаданому довіднику не подавалися. Єдина аптека у нашому краї була у Котельні, її власник і одночасно управляючий – австрійський підданий Альфонс Генріхович Мільке.
Економічному і культурному розвитку краю сприяло прокладення через його територію залізниці. Проте здійснення цієї справді потрібної справи знову-таки виявило неоднакове ставлення влади до селян і до поміщиків. Будівництво залізниці передбачало відчуження деякої частини землі у її власників – саме там, де повинна була проходити залізна дорога. Поміщикам і церкві за це виплачувалась компенсація у розмірі 20% прибутку від експлуатації тієї ділянки залізниці, яка пролягла по їхній землі. Селянам же ніякої компенсації не передбачалося.
Незважаючи на прокладення залізничних шляхів, ще тривалий час не втрачав свого значення гужовий транспорт, диліжанси. Однак вони були дуже повільні, рухалися зі швидкістю 7-8 кілометрів за годину, і хоча місця поділялися на класи, однак усі пасажири зазнавали значних незручностей. Сучасник так описував поїздку на диліжансі: «Пассажир берет билет 1-го класса. С него берут 4 рубля. На этом и кончается галлюцинация первого класса, так как его немедленно переводят сразу в 5 класс, даже без экзамена… По пути нам приходилось постоянно вставать и следовать по способу пешего движения, дабы хоть немного облегчить несчастных кляч, именуемых лошадьми, иногда приходилось подталкивать дилижанс. В итоге опоздали на четыре часа. Очевидно, пассажиры плохо везли его. Говорят, что скоро начнут пассажиров подковывать, как лошадей».
Вздовж поштового тракту у містечках існували поштові станції, де утримували відповідну місцевим потребам і можливостям кількість коней. Так, у Бердичівській поштовій станції було 65 коней, Андрушівській – 10 (їх утримання коштувало 1387 руб.), Ружинській – 6 (утримання – 832 руб.). Пошта з губернського центру доставлялася повільно – як правило, тільки за два тижні. Спеціальна доставка листа нарочним коштувала 60 коп. Місцеве населення клопотало перед губернською владою про відкриття поштового відділення у Котельні, але це було зроблено лише у 1899 році.
Скасування кріпацтва, з одного боку, активізувало економічні відносини, з другого боку, призвело до соціального розшарування населення – збіднення одних і збагачення інших. Багатшали найбільш підприємливі і активні. Велике значення, безумовно, мали стартові фінансові можливості людини, а також те, як вона ними скористається. Деякі селяни, навіть починаючи з мінімального стартового капіталу, з часом виростали у заможних підприємців, переходили в категорію купецького стану. Приміром, до кінця 1870-х років джерелом первісного нагромадження капіталу було чумакування. За одну поїздку з товаром до портового міста чумак заробляв суму, за яку міг купити щонайменше вола, за другу – чумацького воза – мажу, потім ще двійко волів, і тепер міг працювати тільки на себе. Однак це були гроші, здобуті важкою і часто ризикованою працею. У дорозі чумак, який віз на мажі кількасот кілограмів вантажу, періодично повинен був зупинятися, знімати майже увесь вантаж, щоб змастити дьогтем осі воза або щось полагодити. А врахувати ще й слід ризик пограбування, тому чумаки об’єднувалися у валки і спільно вирушали у далеку дорогу. Підприємливий чумак згодом міг уже і сам наймати працівників, міг вкласти кошти, для прикладу, в заснування маслобійні чи іншого невеликого підприємства.
Проте чумацький промисел з поширенням залізничних перевезень, значно дешевших, занепадає. Іншою формою початкової підприємницької діяльності була роздрібна торгівля товарами широкого вжитку. Деякі селяни або міщани стали офенями – дрібними торговцями, які ходили по селам з коробкою на перев’язі та пропонували мешканцям свій нехитрий товар. Наступним етапом у їхній підприємницькій діяльності був перехід до стаціонарної торгівлі, коли вони, накопивши грошей, відкривали рундучок, лавку, мріючи про свій великий магазин (у сучасному розумінні, бо тоді слово «магазин» означало склад). Однак, слід відмітити, що такою формою діяльності займалися переважно міщани. Селяни не хотіли поривати з хліборобською працею. Одні, багатші, намагалися прикупити ще землі; інші, бідніші і малоземельні, йшли на заробітки у Степову Україну або наймалися у якості сільськогосподарських робітників до заможних багатоземельних селян чи поміщиків.
Книга довідкового характеру «Памятная книжка Киевской губернии на 1897 г.» подавала такі розцінки на оплату праці поденних сільськогосподарських робітників. Навесні платили: за оранку однієї десятини (рівнозначна 1,2 гектара) в середньому 3 крб. 85 коп.; за боронування однієї десятини ріллі – 75 коп.; за розсів насіння – 25 коп. Поденна оплата роботи пішого сільськогосподарського робітника (тобто без його тяглової сили) у період посіву становила в середньому 50 копійок, а для сільськогосподарського робітника зі своїм волом або конем – в середньому 1 крб. 20 коп. У жнива оплата праці збільшувалася майже вдвічі. Робота косарів оцінювалася в 1 крб. 55 коп. за десятину.
Частина селян (близько 5% від загальної кількості чоловічого населення) одержували паспорти, які давали право переїхати в інше місце проживання для подальшої праці. Зокрема, у Бровківській волості 1886 р. паспорти одержали 69 селян. Як констатував В.Г. Мозговий, «селяни Сквирського повіту (до складу якого входила і Бровківська волость) переважно йдуть у великі міста Київ, Одесу, Житомир для роботи в якості прислуги, а частина – для праці на цукрових заводах. Порівнюючи кількість селян, які йдуть на заробітки, з наявним числом (859958 осіб чоловічої статі) виявляється, що на кожні 100 чоловіків уходять близько п’яти. Населення займається виключно землеробством» . Частина займалася різними промислами – гончарством, плетінням корзин, виробленням дерев’яних ложок і т.д. – переважно з метою одержання додаткового заробітку. В середньому це давало річний додатковий прибуток у 60 – 80 руб.
Для того, щоб пізнати вартість грошей у той час, доцільно навести тодішні ціни: так, у Києві один фунт (409 грамів) житнього хліба коштував 3 коп., пшеничного – 6 коп.; пуд (16 кг) житньої муки – 1 крб. 20 коп., пшеничної – 2 крб., пуд гречаної крупи – 1 крб. 80 коп.; пуд м’яса свинини – 3 крб. 20 коп., пуд сала свинячого – 6 крб.; пуд м’яса яловичини 1-го сорту – 3 крб. 40 коп., а 2-го сорту – 3 крб.; живе порося – 1 крб. 20 коп., індичка – 2 крб., гуска – 80 коп., качка – 50 коп., курка – 30 коп., десяток яєць курячих – 15 коп.; фунт грибів – 70 коп.; пуд риби свіжої – 6 крб., а засоленої – 4 крб. 80 коп.; пуд сіна – 30 коп., пуд соломи – 20 коп.; віз березових дров – 2 крб., дубових – 1 крб. 60 коп., ясенових – 2 крб. 20 коп., соснових – 1 крб. 40 коп., а змішаних – 1 крб. 80 коп.
Зауважимо, що порівняно з київськими місцеві ціни були помітно нижчі. Навіть 1902 року ціни у Житомирі були такі: пуд м’яса свинини коштував від крб.. 84 коп. до 3 крб. 60 коп., пуд масла вершкового – від 9 крб. 85 коп. до 10 крб. 61 коп., пуд гречаної крупи – 1 крб. 55 коп. Найдорожчим серед продуктів, отже, було масло: 1 кг коштував 50 коп. Але промислові товари були для селян надто дорогі: сіряк із сукна коштував 14-15 крб.
Як бачимо, поденний безтягловий сільськогосподарський робітник у негарячу пору міг заробити за день роботи, враховуючи його мінімальну оплату в 50 коп., на 2,5 кг м’яса свинини, або на 4 кг пшеничної муки, або на 1,5 кг свіжої риби. А робітник на цукрозаводі заробляв 10 крб. у місяць. Однак зауважимо, що працюючи додатково як найманий робітник, селянин прагнув сплатити викупний платіж за свій наділ, накопити грошей на придбання ще землі або сільськогосподарських знарядь і в останню чергу думав про якість харчування. Тому у селянських сім’ях на столі переважно були різні каші, квашена капуста, картопля, а м’ясо – зрідка. Візьмемо до уваги, що селянська родина тоді була велика – звичайною річчю було 8-10 дітей у сім’ї.
В останню третину ХІХ століття відбувається демографічний вибух – різко зростає чисельність населення внаслідок підвищення рівня народжуваності і зменшення дитячої смертності у ранньому віці. Станом на 1897 р. (за результатами Всеросійського перепису), зокрема у Халаїмгородку налічувалося вже 2395 мешканців, а в Яроповичах – 2452. Багатодітність зумовлювалась переважно економічними мотивами: для обробітку землі необхідні були робочі руки. Діти допомагали батькам вже з п’ятирічного віку і були зайняті доти, доки тривали сільськогосподарські роботи. Тому, зрозуміло, у сільських народних школах навчання розпочиналося аж у листопаді – на початку грудня (у народі кажуть: «Прийшов Наум – взявся за ум». Саме від свята Наума, як правило, розпочиналося навчання у школі). Однак для дівчаток і взимку знаходилася робота: прясти, ткати, та й батьки вважали, що дівчині не так обов’язково потрібна освіта.
Відтак співвідношення хлопчиків і дівчаток завжди було на користь перших. Так, у Червоненському сільському однокласному початковому народному училищі, яке заснував 1875 р. і утримував більшою частиною на свої кошти (266 крб. у рік) Ф.А. Терещенко, станом на 1899/1890 навчальний рік здобувало освіту 40 хлопчиків і всього лише 4 дівчаток. Разом з тим, у школах при підприємствах, де навчалися діти робітничих родин, співвідношення хлопчиків і дівчаток було, як правило, майже рівне. Для прикладу, при Червоненському цукрозаводі Федір Артемович Терещенко 1885 р. також відкрив школу, у якій здобували освіту станом на 1890 рік 24 хлопчики і 25 дівчаток. При кожній школі обов’язково створювався хор, яким керував учитель за окрему доплату. З 1890 року у навчальну програму навіть однокласних початкових шкіл було введено гімнастику, однак ще далеко не в кожній школі цю вакансію вдавалося заповнити. Ця проблема легше вирішувалась у містечках, де можна було підібрати когось на цю посаду, як правило, з середовища відставних військових. Так, в Андрушівському однокласному народному училищі на початку 1890-х років гімнастику викладав унтер-офіцер запасу Пилип Іванович Горкун за річну оплату у 80 крб. Безумовно, головним навчальним предметом у той час вважався Закон Божий. Законовчителем у школі, зазвичай, був місцевий священик. Зокрема, в Андрушівському однокласному училищі – о. Іван Равицький, у Червоненському – о. Григорій Андрієвський, в Івницькому – о. Сергій Красицький, в Ярешках – о. Михайло Хмара.
Якщо школа утримувалася на кошти громади села, то сільський староста зобов’язаний був щоранку обходити хати односельчан і, як визначалося рішенням людей, «випроваджувати дітей до школи, аби ніхто не ухилився від наданої їм громадою можливості вчитися грамоті».
Громада мала велику силу. На сільському сході, у якому брали участь тільки домогосподарці – глави своїх родин, приймали важливі рішення внутрішнього життя. І рішення громади, прийняте на сільському сході, було рівносильне закону. Зокрема, приймали рішення про призначення опікунів над сиротами – як правило, вибір робили серед тих односельців, які були заможні і користувалися бездоганною репутацією. Призначали обов’язково двох опікунів. Також громада на сільському сході приймала рішення про надання дозволу повернутися у село їхньому колишньому односельчанину, який відбув покарання за кримінальний злочин (крадіжку, вбивство тощо) – таким у більшості випадків відмовляли – громада піклувалася про порядок і спокій у своєму селі. Якщо односельчанин зловживав спиртними напоями і починав виносити за горілку якісь речі з хати – громада мала право на сільському сході привселюдно застосувати фізичне покарання (побиття різками) до такої людини. Однак чинним законодавством заборонялося фізичне покарання сільського старости, поміщика, священика і членів їхніх родин, а також вагітних і жінок, старших 50 років, і людей з вищою освітою. Як бачимо, громада дбала про моральну атмосферу у селі і була наділена правами щодо самоорганізації свого життя. Піддавалися осуду ті чоловіки, які довго не одружувалися – був навіть своєрідний обряд чіпляння дерев’яної колодки таким парубкам, які вони повинні були, на сміх усім, тягати цілий день.
Церква, релігійні норми, суспільна мораль і чинне законодавство стояли на сторожі таких цінностей, як шлюб, сім’я. Розлучення тоді було надзвичайно рідкісним явищем. Удруге дозволялося одружитися не раніше, ніж через два роки після смерті чоловіка (дружини), або тільки через п’ять років у випадку пропажі безвісті одного із членів подружжя – лише тоді церква могла освятити новий шлюб.
Священики на селі були, як правило, безперечними моральними авторитетами. І в пам’яті людей довго зберігалися їх імена, настанови і поради: протоієрея Іоана Радзієвського (с. Бровки), о. Миколая Рибаковського (с. Волиця), о. Даниїла Цвітковського (с. Вербів), о. Василя Ромоданова (с. Єрешки), о. Діонісія Філіповича (с. Зарубинці), о. Миколая Неліповича (с. Корчмище), о. Теофіла Грищинського (м. Яроповичі), протоієрея Максима Робаковського (с. Камені), о. Поліклета Ставшеського (с. Лебединці), о. Андрія Міровича (м. Халаїмгородок), благочинного о. Василя Левитського (м. Червоне), о. Миколая Граціанського (с. Миньківці) та ін.
Влада теж намагалася подолати негативні суспільні явища, зокрема пияцтво. Але зауважимо, що до цього спонукала громадськість своїми ініціативами. Так, газета «Волынь» у номері від 11 квітня 1897 р. повідомляла (подається без перекладу):
«В последнем заседании членов Житомирского уездного комитета попечительства о народной трезвости постановлено возбудить ходатайство пред губернским комитетом об ассигновании из сумм, имеющихся в распоряжении последнего 4200 рублей на учреждение народных чайных и безплатных читален в следующих пунктах Житомирского уезда: м. Пулины, где на первое обзаведение чайной и читальни потребуется 180 руб., в Горошках – 180 руб., в м. Черняхове – 200 руб., м. Левкове – 200 руб., в м. Ушомир, м. Пятка, м. Червоное, м. Кодня, м. Котельня, м. Ивница, м. Янушполь и м. Краснополь – по 168 руб. в каждом из этих пунктов; в с. Барашах, с. Фасовая, с. Бежов, м. Троянов, с. Большие Коровинцы, с. Солотвин, с. Андрушёвка, с. Иванков – по 156 руб., м. Чуднов – 224 руб.
По слухам, ходатайство это губернским комитетом попечительства о народной трезвости уважено и требуемая сумма ассигнована; к маю весь Житомирский уезд покроется сетью чайных и читален».
У чайній можна було випити чаю з булкою за 2 коп., почитати газети, поспілкуватися. Таким чином пропонували альтернативу горілці і п’яним компаніям.
Життя народу було важким, але духовно багатим і різноманітним. Це різноманіття народ черпав із навколишньої природи, із багатющого джерела усної народної творчості і обрядовості. Відомий етнограф В.Г. Кравченко записав у селах Андрушівщини цілий ряд народних пісень. Урізноманітнювали життя і ярмарки, які відбувалися у великих селах у встановлені постійні дні, як правило, раз у два тижні. В Андрушівці у 1880-х роках побували зі своїми виставами М. Старицький, М. Кропивницький, М. Садовський, І. Карпенко-Карий, бувала також Леся Українка. Люди і самі організовували культурні заходи, використовуючи місцеві аматорські мистецькі колективи. Про це зокрема розповідала газета «Волынь» від 23 лютого 1908 року у замітці «Ученический вечер»:
«Для нашего сонного, утопающего в непролазной грязи местечка каждое событие, выделяющееся из обыденного течения местной жизни, возбуждает общее внимание и служит на долго темой разговоров. Таким событием был происходивший 21 февраля в здании местного народного училища литературно-вокальный вечер… Многие из окрестных сёл считали своей обязанностью посетить вечер, не смотря на крайне плохое состояние дорог.
Училищный зал был переполнен. Было исполнено много песен, стихотворений и рассказов, но особенно удачно и свободно читали гг. Булах и Александрова. Под руководством учителя пения г. Маркевича училищный хор стройно исполнил свою программу.
В антракте играл червоненский оркестр музыкантов-любителей. По окончании вечера певчим и ученикам розданы конфеты и орехи, а местная молодёжь начала танцы, продолжавшиеся далеко за полночь.
Публика горячо благодарила устроителя, заведывающего училищем В.М. Вахно, который долголетнею службою и преданностью делу приобрёл всеобщую любовь и симпатию местных жителей».
Більшість селян до 1890-х років уже виплатили кредит державі і тепер головним прагненням трударів було прикупити ще землі, адже підросли діти і хотіли відділитися, і батько мусив їм уділити частку землі для самостійного господарювання. У 1880-1890-ті роки багато поміщиків, не змігши вести господарство у нових, ринкових умовах, або через те, що залізли у борги внаслідок значних витрат на розваги, придбання предметів розкоші чи програш у карти, продавали свої земельні маєтки. І покупцями їхньої землі ставали все більше селяни. Дійшло навіть до того, що у багатьох регіонах України на початку ХХ століття радикально налаштовані селяни вчиняли напади на поміщиків з вимогою продати землю саме їм, а не якомусь багатієві. Подібне протистояння склалося між селянами Малої П’ятигірки і Терещенком, який претендував на землі поміщиці Ротаріум, а також у с. Забарі з графом Меленевським .
Адже вартість землі швидко зростала: коли 1861 р. одна десятина коштувала 20-25 крб., то на початку ХХ століття – уже 125-140 крб., а станом на 1911 рік – 225-250 крб. Земля зростала в ціні тому, що стала приносити прибуток внаслідок ширшого запровадження прогресивних методів агротехнології і сільськогосподарських машин – хто їх застосовував – був у матеріальному виграші. Ринкові умови вимагали підприємницької активності і підприємницького мислення, невтомної праці – хто їх виявляв – впевнено себе почував на хвилях економічного життя, сповненого безкомпромісної конкурентної боротьби. Одним із тих, хто зумів себе проявити як прекрасний господар, підприємець, був Іван Іванович Порлегер, який працював хіміком на Іванківському цукрозаводі. Він, окрім того, орендував 40 десятин землі у різних місцевостях і у самому Іванкові, а також у Житомирі та Ліщині, де вирощував фруктові дерева різних сортів: тільки яблунь налічувалося 64 сортів, а ще він розводив груші, сливи, вишні – загалом 40 тисяч дерев, вирощував і троянди та лікарські рослини. Він закупляв саджанці в імператорських садах в Ялті, а також за кордоном – у Німеччині та Франції. Свою продукцію він продавав трохи дешевше ніж та, яка пропонувалася на київському ринку іншими, і завжди мав попит на свій товар. До того ж, кожне деревце він супроводжував письмовим роз’ясненням правил догляду при вирощуванні. Івану Івановичу Порлегеру в роботі допомагав син Йосип. Вони також постачали на ринок продукт, який дуже цінувався на ринку – сухе варення (відоме нам як цукати). Завдяки підприємницькій активності, у постійній праці вони будували свій добробут, розвивали свою справу.
Але частина населення залишалася бідною, і вважала себе несправедливо бідною. Ця частина людей була особливо чутлива до несправедливостей життя. За умовами реформи 1861 року поміщики перебрали у свої руки колишні землі громадського користування: пасовища, вигони, ліси, а селяни тепер за випас своєї худоби, за збирання грибів та ягід повинні були їм платити – це було дійсно несправедливо. Тим більше, коли вони бачили, що поміщик використовує ці землі для свого збагачення. Зокрема, масово вирубує ліс для свого цукрозаводу, і селяни, в свою чергу, вважаючи, що і вони мають право на частку лісу, теж вирубують його. Така ситуація склалася у листопаді та грудні 1901 року у Червоному і Малих Мошківцях – були навіть викликані війська для придушення виступу селян, які перешкоджали робітникам землевласника М.А. Терещенка вирубувати дерева, багатьох селян заарештували .
Іншою формою висловлення незадоволення селян були підпали поміщицького маєтку, господарських будівель. Так, у червні 1904 року підпалено Іванківський цукрозавод, але робітникам заводу вдалося врятувати його, і він продовжив свою роботу. Робітники цукрозаводчика М.А. Терещенка не мали значних підстав для виступів – у всякому випадку, відсутні про це документальні, архівні відомості. Адже для них, робітників та членів їхніх родин, при кожному заводі була лікарня, де надавалася безплатна медична допомога; школа, де безплатно навчалися діти; ошатно упорядкована територія біля заводу – парк, фонтан. Невипадково, на виставці у Парижі М.А. Терещенко був нагороджений срібною медаллю за найкраще облаштування побуту робітників. Однак умови праці на цукрозаводі були все-таки важкі, частина процесів виконувалася вручну: від носіння гарячих головок цукру на плечах робітників утворювалися червоні рубці – їх робітники називали «еполети».
У часи революції 1905-1907 років активізували свою діяльність політичні партії. Зокрема, у Яроповичах поширювалися прокламації Революційної Української партії, тут внаслідок агітації РУП у травні 1905 року відбувся страйк селян . 24 травня також страйкували селяни і сільськогосподарські робітники у Зарубинцях .
У цей неспокійний період значного поширення набуло створення осередків Союзу російського народу, діяльність якого мала підтримку царської влади. СРН стояв на промонархічних позиціях і виступав проти антицарських настроїв, вбачаючи їх виразниками представників єврейської національності, через те, що серед членів радикальних партій (соціалістів-революціонерів, зокрема) значну частину становили дійсно євреї. Тому із негласної санкції царя розгортається хвиля єврейських погромів, і головними підбурювачами виступали члени Союзу російського народу. Так, 14 травня 1905 року відбувся єврейський погром в Іванкові .
Партія есерів (соціалістів-революціонерів) виступала і за ліквідацію поміщицького землеволодіння, і за безплатну роздачу землі селянам. Вони закликали до виступів проти поміщиків. У м. Нехворощі в травні 1907 р. розповсюджувалися прокламації есерів із закликом до селян і працівників цукрових плантацій припиняти роботу . 12 червня 1907 р. відбувся страйк сільськогосподарських робітників у м. Івниці, організатором якого став селянин К. Котелянець – цей виступ був придушений силою зброї . У м. Івниці серед селян поширювалися брошури «Хитра механіка», «Що потрібно селянину» та інші .
З 3 червня 1907 року царизм приходить до рішучого придушення революційних настроїв, ліквідовує громадянські права та свободи, проголошені 17 жовтня 1905 року. Але, позбавивши народ будь-яких законних способів захисту своїх інтересів, царизм не залишив народу іншого вибору, як вести боротьбу радикальними методами.
27 серпня 1907 року селяни спалили на полі біля села Лебединці усі скирти соломи та елеватор, що належали орендаторам спадкоємців Терещенка (з 1905 року над майном неповнолітніх Терещенків були призначені опікуни, зокрема, в Андрушівці – агроном М.П. Шестаков). 1908 року селяни Нехворощі, Гальчина, Крилівки, Котівки у казенній дачі самовільно вирубували дерева, випасали худобу . 1908 року було вислано в Оренбурзьку губернію селянина с. Зарубинець Л. Уманця за підпали у місцевій економії А.Н. Терещенка . 1911 року селяни с. Нової Котельні підбурювали своїх односельчан захопити поміщицькі і церковні землі . 1911 року селяни Іванкова зруйнували пам’ятник Олександру ІІ.
Намагаючись пригасити розмах селянського руху, влада 1911 року скасувала сервітути (тобто право поміщиків за плату віддавати у користування селянам колишні громадські землі та угіддя). Однак багато несправедливостей ще залишалося. Для прикладу, у випадку пожежі застраховане селянське майно компенсувалося лише у розмірі 30 руб., у той час як поміщицьке – у повному обсязі. Коли законодавством передбачений був штраф за знущання над твариною у сумі 3 руб., нерідко суд за знущання над селянином штрафував сумою у 2 рублі (!).
Колоритною особистістю у той час у нашому краї був Федір Терещенко, який у Парижі вивчився і склав іспити на управління аеропланом, заснував у своєму маєтку в м. Червоному аеропланну майстерню, сам конструював літальні апарати. 1912 року він одержав дозвіл здійснювати випробувальні польоти у межах Волинської губернії . Ф. Терещенко підтримував тісні зв’язки з відомим конструктором Сікорським, славетним льотчиком Нестеровим.
У маєтку в Червоному працювала в його авіаційних майстернях відома співачка, а також славетна льотчиця Любов Галанчикова. Працював разом з Федором Терещенком у Червоному і Володимир Григор’єв, відомий у той час авіаконструктор. Вони обидва навчалися ще на авіаційних курсах, у Парижі, проходили практику в аеродинамічних лабораторіях французького інженера-будівельника Гюстава Ейфеля. У м. Червоному Володимир Григор’єв працював над удосконаленням конструкції літаків типу «Моран», «Фарман», «Моран-Солньє», розробив лічильник швидкості для літака, виготовив проектну документацію верстатів з обробки деревини для літальних апаратів, прилади та інструменти для виготовлення повітряних гвинтів.
У 1914 р. кілька майстерень об’єднали і утворили завод. Тут, у м. Червоному, на авіаційному заводі Федора Терещенко збудували аероплан воєнного призначення, який вперше випробували у Москві, а потім у Києві. Конструювання і виробництво літаків стало для Ф. Терещенка сенсом життя . Він більше займався своєю улюбленою справою, аніж веденням господарства – це за нього робив його управляючий.
Коли у серпні 1914 року розпочалася Перша світова війна, багато селян були мобілізовані до війська. Влада обіцяла забезпечити сім’ї мобілізованих компенсацією, однак не зуміла цього зробити, чим викликала незадоволення селян. З другого боку, поміщики, купці, промисловці – ті, хто працював на потреби війни, були звільнені від мобілізації – це також селяни розглядали як несправедливість. І у серпні 1914 року розгортається рух мобілізованих, який в основному зводився до самовільної вирубки лісу – селяни поспішали заготувати для своїх родин паливо. Також ті, хто підлягав мобілізації, розбивали магазини (склади) і розбирали хліб, бо влада не виконала своїх обіцянок продовольчого забезпечення їхніх родин. Так, власник с. Зарубинець А.Н. Терещенко скаржився київському губернатору про те, що призвані в армію селяни позабирали хліб і дрова у його маєтку . Це було несправедливо по відношенню до цієї людини, адже він направив безплатно для потреб армії два вагони цукру, виділяв кошти на лікування поранених у шпиталях, допомагав біженцям одягом, грішми.
Перша світова війна підірвала економічну стабільність Російської держави, важкий тягар війни ліг на плечі народу, довготривале військове протистояння виснажило країну. У 1916-1917 рр. значно активізується діяльність політичних партій, які виступають за вихід Росії з війни. Наростають і антисамодержавні настрої. Цар змушений зректися влади, і його правонаступником стає Тимчасовий уряд. Падіння монархії створило сприятливі передумови для національного визволення народів. В Україні повноважним представницьким органом стає Українська Центральна Рада на чолі з видатним вченим-істориком Михайлом Сергійовичем Грушевським.

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук

Банери

Интернет реклама УБС