Житомирська область
Online Translate
Рубрики
Банери

Интернет реклама УБС
Статистика сайта


Відвідувачі за останні 24 години















Історична Андрушівщина. 2. Наш край у литовсько-польський час

У першій половині ХІV століття внаслідок внутрішньої боротьби за владу Золота Орда розпалася на сім окремих володінь, між якими розгорілася запекла міжусобна війна. У цих умовах монголо-татарам було не до завойованих земель. І цим скористався Великий князь Литовський Ольгерд, який поступово підпорядковує своїй владі білоруські та українські землі. 1362 року після перемоги над монголо-татарами у битві на річці Синя Вода під владу Великого князівства Литовського переходить південна Київщина і Поділля; відтак і наш край тепер був включений у нову систему суспільно-політичних відносин. До честі литовських князів, вони виявляли прихильне ставлення до українських звичаїв і традицій – це дозволяло зберігати і розвивати традиційну українську культуру.
Наприкінці ХІV століття литовський князь Вітовт втрутився у внутрішню міжусобну боротьбу монголо-татар. 1398 р. у Києві він заключив союз із ханом Тохтамишем, згідно з умовами якого князь Вітовт зобов’язувався допомогти йому у боротьбі за владу, а хан, у свою чергу, відмовлявся від претензій на руські землі. У відповідь інший претендент на вищу владу серед монголо-татар хан Темір-Кутлуг взимку 1398-1399 рр. пройшов лісостеповою частиною українських земель, зокрема через землі сучасної Андрушівщини, спустошивши їх.
Литовські князі намагалися зміцнити південні кордони своєї, тепер такої великої держави. Адже тільки 10% її території – це, власне, литовські етнічні землі, а решта 90% – приєднані білоруські та українські. Завдання захисту південних та східних кордонів литовські правителі перекладали на тих, хто одержував від них за службу землю. Це було надзвичайно складним завданням: через часті напади спочатку печенігів, а потім половців, татар і турків територія лісостепу обезлюдніла. Так, станом на 1471 рік у Котельні налічувалося 24 мешканці, а у Жерделеві – лише 3, які несли сторожову службу . На підвищеннях стояли так звані фігури – вишки, з яких оглядали навколишню територію ті, хто був на сторожі, і з наближенням небезпеки подавав сигнал, запалюючи віхоть соломи. Для шляхтича, який одержав у цих краях землю, проблемою було залюднити цю місцевість. Тому приваблювали, обіцяючи, що бажаючі тут оселитися не платитимуть податків, не відроблятимуть панщини. У кожного землевласника були на службі люди, яких називали «викотці». Їхнє завдання полягало у переманюванні, «викочуванні» із маєтку іншого феодала його селян до свого пана. Суди були просто завалені чисельними скаргами про втечі селян, про зухвалі дії викотців. Так, 19 листопада 1585 р. тулинським урядником Романом Борисовичем було подано скаргу до Житомирського замкового уряду про втечу 7 родин із с. Ліщина Житомирського повіту до маєтку князя Кирика Ружинського в містечко Котельню Житомирського повіту Київського воєводства і про публічну відмову князя видати втікачів . Рідкісним був випадок, коли князь Кирик Ружинський повернув селян-втікачів. Це трапилося 26 липня 1593 р., коли він віддав їх власнику, Чапличу-Шпановському . Однак тут треба взяти до уваги високу посаду останнього. Іван Кад’янович Чаплич-Шпановський був Київським каштеляном (каштелян – це начальник території, на якій знаходилось місто) у 1585-1607 роках.
У 1593 році через маєток князя Кирика Ружинського проходило козацько-селянське військо під проводом Криштофа Косинського, до якого приєднався Іван Конончин, селянин з Котельні. Князь Кирик та його син Роман Ружинський були одними з найзначиміших феодалів свого часу. Кирик Остафійович Ружинський ще 1581 року одержав привілей на Котельню, що було підтверджено сеймовою ухвалою. Князь Кирик Ружинський до 1588 року був отаманом війська Запорозького. Цього ж року він одружився з Ядвігою Фальчевською, дочкою біскупа Луцького і Берестейського. З першою дружиною, Овдотьєю Андріївною Куневською, вони народили і виховували сина Романа, а з другою – Ядвігою Фальчевською – Ганну, Ядвігу, Гелену. Про князя Кирика Ружинського відомий поет і етнограф першої половини ХІХ століття записав популярну серед населення нашого краю легенду як про «молодця і гуляку». Син Кирика Роман зі своїм двоюрідним братом Адамом Ружинським, а також із князем Костянтином Вишневецьким брав участь у поході на Москву 1605 р. разом з польським військом на чолі з Дмитром Самозванцем. Гусарська корогва, набрана князем Романом Ружинським, у 1608 році становила особисту гвардію Дмитра Самозванця . Однак Роман Ружинський 1610 р. загинув і його тіло додому привіз Адам Ружинський.
На початку ХVІІ століття втечі селян від одного феодала до іншого стали ще активнішими. Як правило, тікали від слабшого землевласника до сильнішого і впливовішого. Справа в тому, що почастішали наїзди феодалів один на одного, що супроводжувалося побиттям людей і пограбуванням їх. Об’єктом нападів ставав, цілком зрозуміло, слабший. Тому в тих умовах селяни, щоби відчувати себе безпечніше, тікали під захист сильнішого. Свавільним діям феодалів сприяло почуття безкарності, адже влада короля була надзвичайно слабкою – панувало єдине право – право сильнішого й існуюче судівництво не могло приборкати розмах свавілля.
Так, влітку 1605 року з володінь Фрідріха Тишкевича, міст Білопілля, Нехвороща, села Іванківці Житомирського повіту втекли селяни до маєтків Романа Ружинського м. Скоргород, заснований на околиці Жерделева як укріплення, а також сіл Бистрик (Низгорецька Волиця) і Галчин Житомирського повіту . І це незважаючи на те, що дружиною Фрідріха Тишкевича була Софія Янушівна Заславська. Однак в подальші роки рід Тишкевичів став надзвичайно заможним і впливовим.
Не видається дивним те, що 6 липня 1609 року аж 30 родин підданих Єсифа Малишки втекли до маєтків князя Романа Ружинського і його дружини міст Котельня, Паволоч Житомирського повіту, сіл Шпичинці Київського повіту, Зарубинці, Єрошки Житомирського повіту . Однак і сам князь Роман Ружинський 18 серпня 1609 р. опинився в ситуації, коли з його міст Котельня і Паволоч Житомирського повіту втекли його піддані до маєтку сильнішого феодала князя Михайла Вишневецького у місто Олександрів (Лубни) Київського повіту .
Ще одним підтвердженням вищезазначеного правила є втеча у серпні 1609 р. підданих дрібного власника Радкевича із міста Івниця Житомирського повіту до маєтків Фрідріха Тишкевича міста Махнівка і села Сингаївка, що також були у Житомирському повіті .
Ілюстрацією звичаїв і порядків того часу може бути і випадок побиття жителями м. Котельні слуги брест-куявського воєводи Андрія Ліщинського шляхтича Якова Кладневського при спробі затримати підданих свого пана, які втекли із села Дворище Житомирського повіту .
Після загибелі Романа Ружинського 1610 р. спадкоємицею усіх його маєтків стала Софія з роду Карабчиївських. Вона була віленською каштелянкою. 1611 р. у її маєток, місто Котельню, втекли піддані Федора Стрибеля .
Новим власником м. Нехворощі став Ян Микулинський, земський писар у період з 1590 по 1613 рр. Його син очолював кінну роту кварцяного війська (королівське військо, яке утримувалося на чверть, тобто кварту видатків з державної казни). З їхнього роду відома Микулинська, яка була дружиною Юрія Станіславовича Воронецького, а їхній син – Матеуш-Война Воронецький був у 1584-1592 рр. київським підвоєводою, а потім київським стольником – його дружина, Настя Гулечівна, сестра відомої меценатки Гальшки Гулечівни, яка подарувала свою землю у Києві для заснування школи Богоявленського братства.
Протягом 1612 року – у січні (23) і травні (12) у м. Нехворощ до Яна Микулинського втекли піддані шляхтича Пряжовського з м. Городка Житомирського повіту і шляхтича Адама Божицького з маєтку у Київському воєводстві . Подібні випадки втеч були численними і в подальшому.
На початку ХVІІ століття м. Івниця перебувала у власності освєцимського каштеляна Анджея Зборовського. Його нащадок Ян Зборовський був одружений із Ельжбетою Фрідріховною Пронською (дочкою житомирського старости Фрідріха Глібовича Пронського, який пізніше був брацлавським і вінницьким старостою, київським воєводою). Її старший рідний брат Олександр Фрідріхович Пронський був стольником Великого князівства Литовського (у 1576-1588 рр.), луцьким старостою (у 1580-1591 рр.) .
У 1630-х роках власником м. Котельні бачимо вже князя Станіслава Любомирського. 1613 року він одружився із дочкою Олександра Васильовича Острозького, волинського воєводи і сина славетного Костянтина-Василя Острозького. Так як сини Олександра Острозького померли у ранньому віці, спадок батька було розділено між трьома дочками. Завдяки вигідному одруженню Станіслав Любомирський значно збільшив свої земельні маєтності, окрім того за Софією було дано 100 тисяч польських злотих посагу. Князь Станіслав Любомирський з 1621 по 1642 рр. – староста білоцерківський. Станом на 1629 рік йому належало кілька десятків міст і 290 сіл у Краківському, Сандомирському, Руському, Волинському і Київському воєводствах. Тільки в українській частині його маєтностей налічувалося 10 міст і 150 сіл або загалом 5215 димів (близько 40 тисяч підданих) у Волинському воєводстві та 3314 димів (близько 25 тисяч підданих) у Київському воєводстві .
У першій половині ХVІІ століття ще одним помітним землевласником у нашому краї був Самуель Модлішевський, хоча його статки і були на порядок менші, ніж у князя Станіслава Любомирського. Рід Модлішевських – це спадкові шляхтичі. За даними подимних тарифів 1629-1640 рр., Лукаш Модлішевський, батько Самуеля, мав у своїй власності 794 дими (понад 5 тисяч підданих) у Київському воєводстві. Його синові Самуелю належало село Волосів.
Це був час, сповнений протиріч. З одного боку, жорсткі правила світського виховання і вимоги дотримання прийнятих серед вершків суспільства манер, і, з другого боку, чисельні приклади свавілля шляхти у суспільному і політичному житті.
Перше, зокрема, виявлялося у приписах, викладених в указі польського короля Владислава ІV, щодо штрафних покарань і податків за порушення усталених правил: «За кожну дочку-модницю мати повинна платити 12 злотих; якщо жінка керує своїм чоловіком – 20 злотих; якщо дружина не вірить чоловікові – 10 злотих; якщо дружина любить довго спати – 1 злотий (15 грошей); якщо дружина заради кокетування стискує губи – 12 грошей; якщо дружина виставляє ногу – 3 злотих; податок за одяг у французькому стилі – 12 злотих; за одяг в іспанському або італійському стилі – 10 злотих; за плаття, обрамлене соболиним хутром – 8 злотих; за пов’язку на шиї – 12 злотих; за перстень, який носиться тільки для того, щоб похвалитися своїм багатством – 1 злотий; за кожне шовкове плаття зі шлейфом – 4 злотих». Також зауважувалося, що «мати підлягає відповідальності перед Богом за те, що учила дочку не трудитися, а тільки змінювати наряди».
З другого боку, свавілля шляхти викликало все більше незадоволення населення, яке нерідко ставало жертвою наїздів одного землевласника на іншого. І це незадоволення наростало, і закономірно призвело до великого протесаного виступу 1648 року.
З початком Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, селяни сіл і містечок Андрушівського краю влилися до його війська. Невдовзі, згідно з умовами Зборівського договору 1649 року, Богдан Хмельницький одержав можливість створення української козацької держави на території Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Він заклав новий територіально-адміністративний устрій.
Населені пункти сучасного Андрушівського району у той час були у складі Білоцерківського та Паволоцького полків. Але спочатку існував тільки Білоцерківський полк, до складу якого входила вся сучасна територія Андрушівщини. В 1649 р. на заході межа цього полку проходила по таким населеним пунктам, як: Коростишів, Івниця, Карабчиїв, на півдні ж, де він межував з Брацлавським полком: Ружин, Сквира, Антонів, Горчиця; а межа із сусіднім Уманським полком пролягала через Боярку, Чорний Камінь. На північному сході і сході кордон Білоцерківського полку мав крайніми містами: Рожів, Синявка, Ковшовата, Ольшанка і межував з Київським, Канівським і Корсунським полками.
1651 р. було виділено окремий Паволоцький полк, шляхом відділення частини території Білоцерківського полку. В описі 1654 р західна межа Білоцерківського полку з Паволоцьким та Уманським вже проходила через міста Фастів, Триліси, Ставища, Шавулиха, Ольховець.
У ХVІ – ХVІІ століттях по території сучасної Андрушівщини проходили ряд шляхів. Один з найголовніших – з Білої Церкви на Житомир по межі Волосівського і Котельнянського маєтків – він називався «Житомирський гостинець» або «Білоцерківський гостинець» (гостинець – це важливий торговий шлях, на якому передбачені державні митниці). Другий – через Волосів на Коростишів. Ця дорога перетиналася з Білоцерківським гостинцем посередині Волосівського маєтку. Третій – через Івницю на Волицю (проміжний пункт…, урочище Борщівка). Четвертий шлях проходив через Івницю на Котельню (проміжний пункт – Валівка). П’ятий – через Котельню на Кодню, він називався також «гостинець» – ця дорога проходила мостом через р. Боярку поблизу могили Ростопче. Шостий – через Котельню на Коростишів, який проходив мостом через р. Івницю між Буймером і Валівкою з південного боку слободи Грузівки, через слободу Смолівку – цей шлях іще називали «Коростишівський гостинець». Сьомий – через Котельню на Паволоч (проміжний пункт – Калинів Куст, урочище поблизу Волиці) – його ще називали «Паволоцький гостинець». Восьмий – через Івницю на Ліщин, дев’ятий шлях вів через Івницю на Тулин (проміжні пункти – Валівка, Калинів Куст) – цей шлях називали також «Тулинською дорогою» . Вони не втрачали свого значення і в подальші роки. Розгалужена сітка доріг по території Андрушівського краю свідчила про активну внутрішню торгівлю, зв’язки між населеними пунктами.
Після національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького і сповненого драматизму періоду Великої руїни значно змінився склад землевласників – у ХVІІІ столітті бачимо вже переважно нові прізвища володарів земельних маєтностей. Так, новим власником Котельні, Зарубинець стає рід Прушинських. У своїх руках багато земель зосередив рід Любомирських, яким належали села, що зараз адміністративно належать до складу Попільнянського, Ружинського та Андрушівського районів, зокрема, села Бровки, Іванків, Ярешки. У ХVІІІ столітті новим власником с. Івниці став рід Чернецьких. 1761 року Івниці було надано статус міста. Тут 1781 року Юзеф Чернецький збудував костьол, а також монастир і запросив монахів-францисканців, які 1803 року заснували у місті приходську школу .
Нехворощ у ХVІІІ столітті була центром староства Київського повіту Київського воєводства і залишалася у статусі королівщини, тобто ця земля належала польському королю. Однак влада польського монарха впродовж VVІІ – ХVІІІ століть була слабкою, цим користалися шляхтичі, і їхні свавільні дії зсередини розхитували-руйнували Річ Посполиту. Від цих дій не тільки ослаблювалася держава, а й потерпало населення. Так, селяни Нехворощанського староства в липні 1789 року направили скарну в Комісію для люстрації королівщини Київського воєводства на захоплення їхньої землі та утиски шляхтича Биринського . Для підтримки міщан Нехворощі і обороні їх від утисків король Станіслав Август 14 лютого 1792 року підтвердив Магдебурзьке право, яке раніше ще надавалося місту попередніми монархами. У відповідній королівській грамоті чітко зазначалося:
«Річ Посполита знаходить для себе користь, визнаючи місто Нехворощ вільним містом. Усіх обивателів, які вже там живуть і тих, які в подальшому можуть поселитися, перейшовши у стан міщан – вважати людьми вільними. Землю в околицях цього міста, яка йому належить, їхні будинки, двори, городи і поля, сіножаті, хутори, лісові насадження і все поселення на міській землі і поза містом, що належить йому законно, є власністю цього міста і міщан, які там поселилися.
Усі обивателі цього міста Нехворощі дворянського чи міщанського стану, які займаються торгівлею або промислом, а також землеробством, шинкарством, словом, усяким промислом і живуть у цьому місті, повинні підкорятися місцевому Магістрату, платити податки і користуватися однаковими привілеями і свободами. Вказане місто від земської влади і замкової старостинської влади звільнюємо. Ніхто з обивателів цього міста більше не підлягає замковому старостинському судівництву, а судитися тепер буде по правилах таких міст. Суддів із обивателів цього міста постановляєм вибирати, а якщо хтось незадоволений рішенням міських суддів, то надаємо йому право апеляції в Житомирський Апеляційний суд або в наш Коронний Асесорський Суд, зважаючи на важливість справи.
Магістрати зі своїми членами і суддями міста Нехворощі, як і все населення міста підлягає відомству нашого Коронного Асесорського Суду. Щоб Магістрат, місцевий міський суд і місто мали герб для печатки, то жалуємо їм новий герб із зображенням осідланого коня за представленим нами зразком. Ми вищезазначеними привілеями бажаємо повернути місто Нехворощ у колишній стан і збільшити його вільними людьми, які займаються торгівлею і ремеслом».
Цей королівський указ сприяв зростанню міста. У Нехворощ тікали селяни від своїх панів, щоби стати вільними, адже за тодішніми правилами, якщо людина прожила у місті, яке має Магдебурзьке право, один рік і один день, звільнюється від поміщицької залежності. «Міське повітря робить вільним», – говорили у той час.
Нехворощі були повернуті усі привілеї вільного міста. Однак зазначалося, що «мешканці Нехворощі зобов’язані платити в Королівську казну за землю садибну найкращої якості 50 грошей у рік, посередньої якості – 40 грошей і низької якості – 30 грошей, за вигін – 12 грошей. Квартири надавати і їздити з офіційними паперами не зобов’язані. Будь-кому дозволяється вільний продаж напоїв, тримати корчму або шинок, і за це платити податок – капщизну: за пивну корчму – одну копу грошей, а за корчму для продажу гарячого вина – половину копи грошей у рік» (одна копа дорівнювала 32 грошам).

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук

Банери

Интернет реклама УБС