Житомирська область
Online Translate
Рубрики
Банери

Интернет реклама УБС
Статистика сайта


Відвідувачі за останні 24 години















Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист

Серед польських літераторів Правобережної України 19-го століття постать літописця нашого краю Євстахія Івановського доволі харизматична. Невтомний шукач і володар унікальних історичних документів, який зберігав у своїй надзвичайній пам’яті численні відомості про історичні події на українській землі, що відбувалися на протязі століть., працьовитий самітник, який залишив багатотомну літературну спадщину, після смерті на батьківщині до недавнього часу був зовсім забутий. Сьогодні ж, мабуть, настала пора зробити твори цього талановитого мемуариста й історичного публіциста надбанням народу України.
Євстахій Івановський, більше відомий у Російській імперії під псевдонімами Helleniusz, Eu-go Helleniusz, Eustachy Helleniusz, народився в 1813 році у селі Халаїмгородок Бердичівського повіту Київської губернії ( з1946 р. – с.Городківка Андрушівського району Житомирської області). Він був сином Дезидерія Еразма Івановського, маршалка Житомирського повіту Волинської губернії. Мати — Клара, із роду Хоєцьких, була дочкою Яна Непомуцена, в минулому посла на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої.1
Мальовниче село довжиною у п’ять кілометрів розкинулося на правому березі тихоплинної річки Гуйви, яка в цій місцевості була межею між Київщиною і Волинню. Садиба Івановських знаходилася на західній околиці, що й нині має назву Голиші.
З 1825 р. Євстахій Івановський навчався в Кременецькому ліцеї — елітарному навчальному закладі, що був заснований у 1805 р. завдяки старанням інспектора Віленської шкільної округи Т. Чацького і здобув славу „Волинських Афін”, де учнів виховували в польському національному дусі.
У листопаді 1830 р. у Варшаві розпочалося національно-визвольне повстання поляків проти Російської імперії, яке поширилось на Правобережну Україну. Після поразки повстання через прояви вільнодумства серед ліцеїстів за указом царя Миколи І ліцей у 1831 р. було закрито. Є. Івановський був змушений повернутися в Халаїмгородок.
Спочатку він поринув у сільськогосподарські турботи. Згодом у с.Ненадихи на Київщині організував товариство культурного життя. Але переважила цікавість до світу, який оточував допитливого хлопця. Євстахій став часто подорожувати по Україні та за кордоном. Зацікавленість історією Речі Посполитої, теренів Правобережної України, зокрема, привела до того, що він почав збирати рукописні й усні матеріали, певну інформацію одержував, спілкуючись з істориками, зокрема з Е. Руліковським. У нього накопичилась велика кількість документів, записів спогадів, розповідей, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення. Все це лягло в основу майбутніх творів.
Є. Івановський не пізнав щастя сімейного життя. У Городківці до наших днів живе
переказ про його кохання до дівчини з шляхетної родини. Євстахій плекав мрію про одруження, але виявився не єдиним, хто збирався просити руки шляхтянки. У нього виникла
гостра суперечка з суперником, під час якої майбутній літератор був викликаний на дуель. Існують дві версії того, що сталося потім. За першою — Є. Івановський не прийняв виклику, сказавши, що чоловікові за дівчину не варто втрачати життя, даного Богом. Цим він зазнав поразки і з сум’яттям в душі приїхав додому 2 . За другою — він на дуелі вбив суперника, після чого пережив нервове потрясіння, бо у своєму вчинку вбачав гріх: порушення Божої заповіді3.
Ця подія наклала помітний відбиток на долю майбутнього письменника: він
лишався самотнім усе життя. В його маєтку не проживала і не працювала жодна дівчина чи жінка. Всі роботи виконували чоловіки.
Є. Івановський був останнім з роду. Свої сили і натхнення він віддавав літературній творчості. Вона стала скарбницею його знань, роздумів, пережитих подій. У спогадах які дожили до сьогодні в пам’яті дітей та онуків односельчан — сучасників Є. Івановського, він постає „ м’яким паном”.
Переконливим прикладом його доброти була безкорислива допомога бідній сім’ї Лінчуків. Про неї знає вже четверте покоління, а ми почули розповідь з вуст Василя Дем’яновича, найстаршого за віком — 1937 року народження:
„ У 90-х роках 19-го століття від пожежі згоріло все обійстя мого діда. Не маючи змоги відбудувати його самотужки, він ходив просити людей на погоріле на ярмарок у с. Червоне, потім у своєму селі. Але грошей, що скинулись люди, було мало. Згадавши, що пан Івановський не відмовляє тим , хто звертається за допомогою, дід пішов просити… Пан сидів у кріслі відпочиваючи.
— Скажи, хлопе, чого просить твоя душа? – запитав він односельця.
Той розповів про біду, про те, що не має роду, який допоміг би відбудувати садибу, без якої залишилася сім’я .
Господар вислухав і сказав:
— Піди, серце, до лісника і скажи йому, що я велів дати тобі лісу для відбудови двору”.
Селянин безплатно одержав лісоматеріал і побудував хату та хлів.
Є. Івановський був ревним римо-католиком, проте толерантно ставився до православних. У Халаїмгородку була дерев’яна Миколаївська церква 5 класу, побудована ще в 1755 році. На прохання новоприбулого православного священика він двічі давав гроші, щоб той облаштував своє обійстя. Батюшка побудував дерев’яний дім, який простояв до 70- х років 20-го ст4. Після встановлення в селі радянської влади цей будинок став приміщенням сільської лікарні на 25 ліжок, у тому числі двокімнатного пологового відділення.
Даніель Бовуа наводить цікавий факт „незацікавленої благодійності” землевласника Є.Івановського з Шалаймгродка ( так помилково він називає Халаїмгородок). 9 червня 1886 р. Сенат Російської держави прийняв „Положення про поземельний устрій сільських чиншовиків у губерніях західних і білоруських”, яке, за задумом законодавців, мало
продовжити і поглибити реформу 1861 р. Нині історики кажуть, що це був бездарний і заплутаний документ епохи . Однак частина зваблених халаїмгородківчан пішла в Крим господарювати на незайманих землях (як їм обіцялося). Через 14 років вони повернулися в
рідне село знедоленими. Д. Бовуа підкреслює, що Є. Івановський єдиний в Україні безоплатно роздав наділи колишнім орендарям , викликавши у них вдячність та здивування сучасників.5
Початок творчої діяльності мемуариста припадає на 50- ті роки 19-го ст. Його перша книга ”Божа Матір на Ясній Горі Ченстоховській. Королева Корони Польської. Спогад паломництва , що відбулося у 1848 році”(„Matka Boska na Jasnej Gorze Czestochowskiej. Krolowa Korony Polskiej. Pamiatka z pielgrzymki odbytei w r. p. 1848”) вийшла друком у 1852 році у Парижі. І надалі свої твори письменник видавав переважно за межами Російської держави під псевдонімами. Подаємо назви його основних творів у хронологічному порядку:
„Історичні відомості про поселення базиліан в Умані”( „Wiadomosc historyczna o Zgromadzeniu Bazylianow w Humaniu”) (журна „Час”, 1857), „Народні спогади” („Wspmnienia narodowe”) ( Париж, 1861), „Бесіди про Польську Корону” ( „ Rozmowy o Polskiej Koroniе”), томи 1-2 ( Краків, 1873), „ Спогади минулих літ” („ Wspomnienia lat minionych”), томи 1-2 ( Краків, 1876), „ Нариси Польської Речі Посполитої ” („ Wizerunki Rzpltej Polskiej”), томи 1-2 ( Краків, 1891), „ Польські пам’ятки з різних часів” ( „Pamiatki polskie z roznych czasow”), томи 1-2 ( Краків, 1892), „ Спогади польських часів давніх і наступних”, („ Wspomnienia polskich czasow dawnych I pozniejszych”), томи 1-2 (Краків,1894), „ Листи, принесені вихором у Краків з України ” ( „ Listki wichrem do Krakowa z Ukrainy przyniesione”), томи 1-3 ( Краків, 1900-1903).
Літературна спадщина Є. Івановського — це нариси про відомі особистості , розповіді про події минулих років , а також сучасні авторові. Вони містять досить розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні мемуари. Нариси насичено історичними матеріалами, багато з яких сьогодні недоступні або невідомі. Цікавими є роздуми самого літератора, за якими можна пізнати його вдачу, симпатії, політичні погляди.
Сучасна оцінка їх дещо неоднозначна. Польські науковці недоліком творів вважають те, що автор спирався на застарілу історичну літературу; нова ж, що бере початок від видатного польського історика Йоахима Лелевеля (1736-1861), який уперше в польській історіографії в основу історичної періодизації поклав суспільні фактори, була Є.Івановському чужою. Серед інших недоліків вказують на хаотичну композицію нарисів мемуариста, його тенденційність, помилкові погляди на давню історію Польщі.
Проте твори Є. Івановського часто й щедро цитуються в сучасній історичній польській літературі. Не можна уявити, наприклад, „Матеріалів до історичних резиденцій” Р.Афтаназі чи „ Дивовижного життя Садика-паші” Я. Худзіковської без численних посилань на мемуариста з Халаїмгородка.
Українським читачам буде цікаво прочитати сторінки забутих книг. Особливий інтерес викликають двотомні „ Спогади минулих літ” і „ Польські пам’ятки з різних часів”. Ознайомившись з їхнім змістом, дослідник збагатиться, зокрема, новими й іноді унікальними відомостями про життя і творчість відомих майстрів художнього слова польської літератури, які проживали на Волині в 19-му ст., серед них Алойзи Фелінський, Густав Олізар, Вацлав Ржевуський, Міхал Чайковський, Юзеф Ігнаци Крашевський, Александр Гроза, Антоній Павша. З цікавістю сприймаються маловідомі факти про життя і діяльність волинських губернаторів Михайла Івановича Камбурлея і Бартолемея Гижицького, губернських предводителів дворянства Євстахія Сангушка , Граціана Ленкевича і Карла Микулича.
Хто цікавиться родоводом класика української літератури, поета М.Т.Рильського, дізнається про деяких його предків по батьківській лінії. Пращур поета в п’ятому коліні більше десяти років був генеральним губернатором Білої Церкви6. Двоє його синів, Ромуальд і Антоній, господарювали в с. Почуйки (нині – Попільнянського району Житомирської області). У 1787 році в них гостював польський король Станіслав Август Понятовський, який подорожував до Канева. Щоб зберегти в пам’яті господарів свій візит, король діамантом персня вирізав на склі дверей дату відвідин, а також свій підпис7. Син Ромуальда Рильського, теодор, прапрадід Максима Тадейовича, був очільником Сквирського повіту. Є.Івановський зауважує: „Людина гарна, з благородним обличчям, протягом десяти літ був сквирським маршалком, відомим службовцем. У колі маршалків відзначався здібностями, характером; захисник убогої шляхти, зухвалих умів підкоряти…8”
Особливістю досліджень Є. Івановського є те, що в них автор лише іноді висловлює своє ставлення до особи чи події. Зазвичай він веде розмову як сторонній оповідач, який дає можливість читачеві самому дати оцінку описаній події. І лише іноді в його статтях вибухає гнів, звучить пристрастна інвектива. Так, у нарисі „Кілька подробиць про масонські ложі” він висловлює своє негативне ставлення до цього руху. Висунувши тезу про те, що „правда стоїть на свічнику, проголошує себе з дахів, а злий, зіпсований дух складає змову”, Є.Івановський, як послідовний захисник католицької релігії, подає тенденційні роздуми про згубний вплив таємної діяльності масонів на людські душі, на найсвятіші основи релігії і вітчизни. Проте цікавить інше: автор детально подає склад великої петербурзької ложі та кожної з дванадцяти інших, залежних від неї, зокрема, й житомирської. Він характеризує кожну ложу за кількістю членів, національним складом, вказує, які посадовці входили до спілки, називає прізвища відомих діячів Російської імперії, магістра9.

У нарисі „ Кореспонденції й портрети” він з великою повагою розповідає про Алойзи Фелінського (1771- 1820) – польського поета, драматурга, перекладача, який безкорисливою працею й глибокими знаннями сприяв розвитку культури й освіти всієї Правобережної України, знайомить читачів з митцем, уже відомим поетичними творами , трагедією „Барбара Радзивіл” (яка викликала захоплення у краї і пізніше перекладена німецькою та французькою мовами), врешті, поезією „ Bo?e, co? Polsk?”, що ставала народним гімном поляків у переломні періоди їхньої історії.
Є. Івановський оповідав, що в 1813-1819 роках , коли А. Фелінський жив у с. Волосів (нині — Андрушівського району Житомирської області), куратор Віленської округи А.Чарторийський запропонував йому посаду професора в м. Вільно ( тепер- Вільнюс, Литва). Але той відмовився, щоб не покидати рідної Волині. Проте, коли в 1819 р. письменникові запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, вже маючи слабке здоров’я, не вагаючись, з ентузіазмом взявся до педагогічної праці. Ставши директором ліцею,продовжує мемуарист, він його „відродив, оживив”. Поважав працю, грунтовні знання викладачів. Впливав на формування майбутніх письменників. У Кременецькій друкарні видавалися оригінальні наукові й художні твори ліцеїстів, зокрема Кароля Сенкевича, Коженьовського ( імені не називає), Зоріана Ходаковського.Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили матеріальні пожертви для підняття освіти10.
У 1820 році А. Фелінський передчасно помер у результаті апоплексичного удару.
„ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро… Хоч раніше він за учительською професією не
працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, хоч ті протягом усього
життя були віддані тому покликанню» ,- пише Є. Івановський11.
Високу оцінку діяльності й сердечну приязнь знаходимо у розповіді про Александра Грозу (1807-1875) – польського письменника, яскравого представника „української школи” в польській літературі. Є. Івановський відзначав, що цінує й поважає А. Грозу як письменника, який працював з невичерпним ентузіазмом, допомагав початківцям, радів плодам своїх самопожертв, нічого не шкодував для громадських справ, як надзвичайно добру й лагідну людину. Щира дружба з ним була особливою особливою сторінкою життя літератора з Халаїмгородка. З 1870 р., коли 63- літній А. Г роза приїхав у село, вони мешкали під одним дахом.
Додамо , що письменник уже був відомий своїм інтересом до історичного минулого українського народу , особливо до селянських повстань 18-го ст., українського фольклору. Українська дійсність знайшла відображення в його творах „ Пан Канівський староста” (1836), „ Сорока” ( 1838), „ Перша покута Залізняка” ( 1843), „ Про вмерлі душі” (1848), „Мартин” ( 1849), „ Пан Григір”, „ Нежданий гість” ( обидва 1855), „Заклад” ( 1860), „ Смецинський” ( 1855- 1860), „Гриць” (1858).
Наприкінці 50-х років А. Гроза працював учителем у Бердичеві, потім у Житомирі. Разом з К. Качковським, Е. Галлі, А Коженьовським, Л. Липинським, Ф. Новицьким організував польське Житомирське книжково- видавниче товариство. Після ліквідації товариства, зазнавши переслідувань з боку властей, він давав приватні уроки польської мови й літератури в Житомирі.
Є. Івановський наголошує на активній діяльності А. Грози по організації видавництва в Житомирі, його прагненні зробити книги якомога дешевшими, щоб їх було читано бідними. Розкриває особисті душевні якості, доброту, благородство, велику працездатність письменника „до останнього життєвого подиху”.
За останні п’ять років свого життя, що пройшли в Халаїмгородку, А. Гроза намагався встигнути зробити якнайбільше. В 1873 р. видав драму в двох частинах „ Твардовський”, писав спогади про своє дитинство, почав друкувати збірку „ Щоденник”, перед самою смертю закінчив драму „ Марфа, посадниця у Великому Новгороді”. Маючи чуйне серце, переймався долею сільських сиріт12.
3 листопада 1875 року письменника не стало. Є. Івановський висловив скорботу і невимовний жаль за другом у другому томі „ Спогадів минулих літ”, там же розмістив цікаві уривки з мемуарів А. К. Грози для „ збереження приємних спогадів про нього”.
Іноді мемуарист не приховує свого замилування зображуваною особистістю. Розповідаючи про овручанина Антонія Павла Павшу ( 1793 — після 1863), він захоплюється безкорисливістю, мудрістю, душевним спокоєм людини, яка змогла мужньо витримати переміну долі й залишитися благородною й активною в суспільному житті. У 20-х роках 19-го ст. А. Павша займав посаду депутата головного суду Житомира. У 1831 р. організував масове збройне повстання в Овруцькому повіті, був засуджений на каторжні роботи, висланий до Сибіру, де 25 років мужньо переносив злигодні життя, викликавши цим повагу у товаришів13. Письменник вводить у свій нарис мемуари повстанця, у яких знаходимо факти щодо суспільного життя Волині початку !9 –го ст.
У деяких творах Євстахія Дезидерійовича проявляється його ставлення до історичних подій , суспільних явищ, громадянська позиція.
Автор прихильно ставився до земляків, які підтримали польське повстання. Ведучи розповідь про демонстрацію 1861 р. в Бердичеві ( свідком якої був ), викликану намаганням влади закрити католицький храм, він наголошує на патріотизмі Владислава Падлевського, Пелеховського (імені не називає), Марцелія Тишкевича14, які були на чолі демонстрантів. На повну силу проявляється вміння публіциста схвилювати читача. Євстахій Дезидерійович зворушливо подає відчай прихожан у бердичівському костьолі кармелітів, де проходило богослужіння. За наказом начальника поліції Кафтерєва озброєні солдати оточтли храм і безперестанку били в барабани. Прихожани стали посеред костьола на коліна і схвтльовано вперше заспівали пісню „Bo?e, co? Polsk?”. „Народна польська пісня,- продовжує він,- проспівана в бердичівському костьолі, справила невимовне враження, від розділу краю то був перший такий сміливий відкритий польський виступ”15.
Є.Івановський, ведучи старосвітський спосіб життя, в кінці 19-го століття був чи не „останнім із могікан” серед польських митців Волині й Київщини, який картав своїх сучасників за те, що вони забули старі шляхетські звичаї і традиції. Унарисі „Дубнівські контракти в 1776 році”, захоплюючись багатством Волинського краю, винятково землеробського, мало зайнятого промисловістю і ще менше торгівлею, він із сумом констатує, що великі прибутки польських панів призвели до падіння їх моралі, гідності, звичаїв. Дубнівські контракти, де здійснювалися обороти в мільйони злотих, називає дзеркалом зіпсованості, марнотратства, зради і нечесності.
Твори Є. Івановського – це безцінний скарб фактів , знань і подробиць з історії Правобережної України. Педантична схильність мемуариста до деталей, здатність виразно передати своєрідність і колорит епохи — найбільш відмінна риса усієї творчості халаїмгородського літератора.
Проникливу характеристику його творчому доробку дав у кінці 19-го століття професор Київського університету Св. Володимира, католицький письменник-мораліст і мемуарист Фома Добшевич: „Все в його творах шанобливе і набожне, багато незвичайних і оригінальних спостережень, повсюди видно цілковиту досконалість, на яку звертали увагу люди, говорячи про його совісну турботу в пошуках дороги до правди, до справедливості і християнської любові”16.
На жаль, сьогодні ці твори є мало доступними для українських читачів. Після смерті письменника вони не перевидавалися, не перекладені українською мовою, не вивчені й не вписані в культурологічний контекст нашої історії.
7липня 1903 року Є. Івановський пішов із життя. Поховали його в с. Білопілля 17 (тепер — Козятинського району Вінницької області), за 17 км від Халаїмгородка, біля костьолу Святого Антонія, у північній частині території, прилеглої до храму. На місці поховання була надмогильна гранітна плита18.
У 1957 році кам’яний костьол, побудований у 1818 р., був цілеспрямовано зруйнований трьома потужними вибухами. Тепер на цьому місці немає навіть фундамента храму, не можна віднайти й могили письменника.
У Городківці на місці садиби мемуариста залишився дерев’яний паркан на кам’яному підмурівку, красива сторожка з білої цегли, які знаходяться навпроти Городківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, що стоїть дуже близько від того місця, де колись знаходився будинок Є. Івановського.
А недалеко, на лівому березі річечки Лебедівки, яка впадає в Гуйву, стоїть невеликий кам’яний костьол Святої Клари. За 16 м від нього двометровий пам’ятний знак із шліфованого сірого граніту з написами:

S + P
z Chjjeckich
KLARA IWANOWSKA
marszalkowa zytomierska
? 5/VI 1859 r. w
Chalaimgrodku
przez lat 70
IWАNОWSKI
Eustachy-Antoni Heleniusz
ostatni herbu „Lodzia”
? 24/VI 1903 r. W Chalaimgrodku przez lat 90

У 19-му ст. в селі була кам’яна каплиця Святої Клари, філія костьолу села Білопілля, збудована в 1818т р. Нагляд за нею здійснював Є. Івановський19. Біля каплиці К. Івановська освятила стелу з нешліфованого сірого граніту, як вдячна дружина пам’яті чоловіка Д.Івановського і дочки Фабіни, яка померла на тридцятому році життя. З цієї каплиці проліг останній шлях Є.Івановського з рідного села на вічний спочинок20.
Старожили розповідають, що мати письменника, помираючи, частину грошей заповідала на будівництво костьолу в селі. Але син не міг його побудувати: на заваді стали тогочасні події.
У період репресій проти польського дворянства у відповідь на його збройну боротьбу на підтримку повстань 1831 та 1863 рр. у Польщі, у часи змагань польського та російського впливів, російське начальство не дало Є. Івановському дозволу на будівництво костьолу. Лише на початку 20-го ст. утиск римо-католиків послабився. Але Євстахія Дезидерійовича вже не було серед живих. Своїм спадкоємцям він заповідав виконати останню волю своєї матері.
У 1913 р. на місці каплиці за проектом талановитого архітектора Е.Яблонського, завдяки досвіду будівничого А.Ходака, зусиллями майстрів та жителів сіл Халаїмгородка та Жерделів костьол був збудований. Він і тепер захоплює архітектурною довершеністю. В 1992 році в ньому знову стали правити службу Божу.
Пам’ятний знак і костьол залишилися єдиними символами пам’яті про Євстахія Івановського.

Література:

1. Polski Slownik Biograficzny. T. X.- PAN, 1962. – S. 178.
2. Записано 18 лютого 2000 р. від Петра Тимофійовича Коцюка, 1955 р. народження, жителя с. Городківки, агронома. Його батько, Коцюк Тимофій Антонович, 1894 р.н., жив поряд з обійстям Є.Івановського і часто бачив того в дитинстві.
3. Записано 12 жовтня 2000 р. від Юлії Павлівни Шеленгір, 1922 р. народження, жительки с. Городківки, пенсіонерки.
4. Записано 15 червня 2000 р. від Василя Андрійовича Липнюка, 1925 р. народження, жителя с. Городківки, пенсіонера.
5. Бовуа Даніель. Битва за землю в Україні . 1863-1914. Поляки в східно- етнічних конфліктах. – К. ,1998.-С.198.
6. Eu-go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych. –T.1.- Krak?w, 1876.-S. 398.
7. Там само.- S. 399.
8. Там само.
9. Там само. – S. 137-156.
10. Про Алойзи Фелінського дивись: Єршов В.Напис на скелі // Пам’ятники України (Київ). — № 3. – 1986. – С. 50. (Про скелю А.Фелінського в Коростишеві); Єршов В. Із сторінок російсько-українсько-польських зв’язків. А.Фелінський і Г.Олізар на Україні // ІX республіканська славістична конференція. 12-14 травня1987 р. Великий Жовтень і розвиток духовної культури слов’янських народів. Т 2. – Одеса, 1987. С. 7-8; Єршов В. А.Фелінський і Волинь // Житомирщина крізь призму століть. – Житомир, 1997. – С.124-126; Єршов В. „Барбара Радзивілл” А.Фелінського у французькій і німецькій критиці першої третини XIX століття // Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки. Зб. наук. праць. – Хмельницький, Поділля, 1999. – С. 540-541; Єршов В. Життєдіяльність Алойзи Фелінсього і Густава Олізара на Волині. Учитель і учень // Польська культура в житті України. Історія. Сьогодення. Матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції. Київ, 6-9 листопада 1997 року. – К., 2000. – С. 192-198.
11. Eu – go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych. – T. 1. – Krak?w, 1876. – S. 167-168.
12. Там само.- Т. 2 – Krak?w, 1876.- S. 284- 286
13. Там само.- Т. 1.- S. 262- 294.; Helleniusz Eu…go. Pamiantki polskie roznych czasjw.
T. 2- Krak?w, 1882.-S. 477- 583.
14. Eu-go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych.- T. 2- S. 509.
15. Eu – go Heleniusz. Wspomnienia lat minionych. T. 2. – Krakow, 1876. – S. 509 – 513.
16. Dobszewicz T. Wspomnienia z czas?w, ktore prze?y?em. – Krak?w, 1883. — S. 270.
Про Фому Добшевича дивись: Єршов В. Фома Петрович Добшевич: curriculum vitae // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. — № 2. – Житомир, 1998. – С.14 – 21.
17. Polski Slownik Biograficzny.- T. X.- S. 509.
18. Записано 2 березня 2000 р. від Анастасії Луківни Бойко, 1921 р. народження, житель-ки с.Білопілля Козятинського району Вінницької області, пенсіонерки.
19. Державний архів Житомирської області, ф. 178, спр . 66, арк. 83 зв.
20. Записано 16 квітня 2002 року від Качанівської Броніслави Феліксівни, 1920 р.н., жительки м.Нижній Новгород Російської Федерації, пенсіонерки. Вона народилася в Халаїмгородку, працювала вчителькою місцевої школи.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Банери

Интернет реклама УБС