Житомирська область
Online Translate
Рубрики
Банери

Интернет реклама УБС
Статистика сайта


Відвідувачі за останні 24 години















Юність свою фронтову досі бачу у снах

Напередодні Дня Перемоги гостем нашої редакції був Федір Михайлович Вавровський — відома і шанована в районі людина, керівник з великим трудовим стажем, фронтовик-орденоносець. Спогади його ми пропонуємо вашій увазі.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна, мені минуло п’ятнадцять. Мама молила Бога, щоб війна швидше закінчилася і не бачити мені фронту. Але тривали один за одним кровопролитні роки, а ворога ніяк не могли загнати назад у його лігво. Взимку 1944-ого, після звільнення нашого району, мені принесли повістку. Нас було восьмеро новобранців — юних, необстріляних, ненавчених, яких повели пішим строєм з Городківки до Попільні. Після прибуття в пункт призначення розквартирували по хатах і ми чекали, що з нами далі буде. Знали тільки, що таких, як ми, брали на поповнення для військових підрозділів, які мали великі втрати в живій силі. Однієї ночі нас посадили у вагони на станції Попільня, відправляли на Київ, але під Дарницею налетіла фашистська авіація і почалося пекло. Ешелони з пораненими на сусідніх коліях аж на диби ставали, розліталися в різні боки уламки дощок, заліза і шматки людських тіл. А машиніст гнав наш поїзд на червоне світло світлофора і зупинив потяг серед лісу, де було безпечніше. Це врятувало мене і товаришів від вірогідної смерті. А потім ми довго їхали на схід, зупинилися в Казані, де нас вчили військовим спеціальностям. Після закінчення короткотермінових курсів я став мінометником і був направлений в одну з частин Першого Білоруського фронту. Тут і розійшлися дороги — мої і моїх городківських односельців, а із Олександром Святюком ми разом приймали перший бій. У ньому Сашко загинув — і це була для мене перша фронтова втрата, ситуація, опинившись в якій я зрозумів: яким би вправним стрілком ти не був, як би не любив життя і не старався якнайшвидше перемогти ворога — не забувай: є фатальна мить, яка може зупинити тебе назавжди лише одним влучним ворожим пострілом. Але задумуватися над цим ніхто з нас не мав права. Ми били ворога уже на території Польщі, наша частина брала участь у боях на Сандомирському плацдармі. Ми, мінометники, мали бути з точним прицілом, невловимими для ворога: обстрілявши його із найнесподіваніших позицій, ми з бійцями в лічені хвилини змінювали своє місцезнаходження, бо ворог одразу покривав нас у відповідь своїм вогнем. На війні вивіряються кращі людські якості, пізнаються друзі і цінується фронтова дружба, доброзичливість. Я рано залишився без батька — його по-звірячому вбили бандити за те, що захистив свою сім’ю і майно під час тотальної насильницької колективізації. І якщо хтось колись заступався за мене чи в чомусь допомагав мені — я бачив у цьому батьківську турботу, якою мене обділила доля. На фронті родинне піклування про себе я відчув від командира взводу Василя Івановича Басова. Наприкінці війни дороги наші розійшлися: він, інженер за фахом, повернувся до Москви, а я втратив його адресу. Колись він, знаючи мою біографію, сказав: — Хотів би я мати такого сина. Закінчиться війна — породичаємося. Ти хороший солдат, Федю. Постарайся вижити у цій жорстокій бійні і залишитися справжньою людиною. Це було для мене батьківським напуттям, правилом, яким я керуюся впродовж всього життя. Дійшовши до кордону з Чехословаччиною, наша частина зупинилася. Там для мене, по суті, закінчилася війна і мій шлях знову проліг на схід. Після прибуття до м. Ургал нас зарахували у дорожні війська, а пізніше відправили на так званий Татарський прорив — будівництво нафтопроводу Північний Сахалін-Комсомольськ. У мене було вже дві мирні професії — водій і механік. Після закінчення строкової служби, яка тривала 7 років, я повернувся додому. Працював на керівних посадах у Київському раднаргоспі, а після його розформування одержав пропозицію очолити міжколгоспну будівельну організацію. Я запитав у тодішніх голови райвиконкому і першого секретаря райкому партії, де знаходиться вона. Вони показали мені 4-гектарну площу і сказали: — Ось тут ти її побудуєш — міжколгоспну дорожно-будівельну організацію, нею й керуватимеш. Таким чином, я став керівником, будівничим і втілив у життя свою мрію — будувати дороги миру. Я зрозумів: без своїх матеріалів виконувати поставлені завдання буде не під силу. І тому коли вдалося побудувати в себе асфальтний завод, я вважав це за найбільшу удачу. Коли підприємство запрацювало, ми укладали за рік в районі по 20 тисяч тонн асфальту. А от моя мрія про відкриття в районі щебеневого заводу так і не збулася. Трудові перемоги давалися нелегко, але вони не могли йти ні в яке порівняння з воєнними, коли кожен крок визволеної землі міг коштувати життя. І досі в пам’яті живуть спогади про товаришів-однополчан, які загинули на полі бою, про нашу фронтову юність, яка зробила нас не по порі дорослими. Нинішньому молодому поколінню мої щирі побажання — нехай ніколи ніяка війна не ламає крила юнацьких мрій, не сиротить сім’ї, не вбиває життя. Адже воно — прекрасне.

Федір Вавровський,
ветеран Великої Вітчизняної війни

Банери

Интернет реклама УБС