Житомирська область
Online Translate
Рубрики
Банери

Интернет реклама УБС
Статистика сайта


Відвідувачі за останні 24 години















Його вберегло і своє, і чуже небо

Афганістан — це чиїсь знівечені долі, на півподиху обірваний шлях, як вогонь, пекуча пам’ять і біль на усе життя. Тривожать вони і досі душу й сни воїна-інтернаціоналіста Михайла МАЦЮКА з Павелок, який майже два десятиліття не скидав військової форми.

Йому судилося побачити світу, побувати не в одній «гарячій» точці і вижити. До Афганістану була у його житті Чехословаччина, правда, уже після тривожного 1968-го… В цій країні з 1974-го по 1976-ий проходив Михайло строкову службу. Військова справа припала йому до душі, тому й вирішив залишитися в армії. Уже будучи прапорщиком, служив в Ленінградському військовому окрузі — був авіамеханіком у вертолітному авіаполку.
У 1982-му — нове випробування — Афганістан. 15 вересня їх, понад 130 військовослужбовців, на транспортному ІЛ-76 із Ташкента відправили на Кабул, де базувався 50-ий авіаполк, в котрому, в складі ескадрильї, мав служити і він, Михайло Мацюк.
Чужа земля зустріла хлопців небаченою досі спекою, якоюсь незрозумілою тривогою, що холодила душу, і горами — неприступними, величними і таємничими, а головне — чужими, які стануть чи не найважчим випробуванням. І саме в горах — їх ущелинах, на вершинах, плато і хребтах мужніли наші юнаки, там падали від ворожих куль, виживали під градом душманського вогню і сивіли, вирвавшись живими зі смертельного пекла…
Їх аеродром знаходився в Кабулі, жили поруч в наметах, дерев’яних будиночках нашвидку спорудженого військового містечка. Спокою не знали ні вдень, ні вночі. Готували до вильотів МІ-8, ремонтували ті, котрим пощастило вирватися з-під чужого вогню і сісти на свій аеродром. На вертольотах доставляли боєприпаси, продовольство, солдатів на точки, забирали звідти поранених і вбитих. Відважні екіпажі літали на виручку своїм, супроводжували військові колони, вступали в нерівний бій, коли ті опинялися затиснуті “духами” на важких гірських дорогах… Добре, коли поверталися усі, а часто й втрачали у чужому небі своїх орлят…
Щодо афганців — то вони люди, як люди. Жили бідно і ставилися до наших, радянських, здається, мирно.
— Ми ж тоді вірили в те, що прийшли їм на допомогу, і чесно виконували свій інтернаціональний обов’язок. То вже потім стало відомо про темні політичні ігри. Як би там не було, а ми, солдати, залишалися вірні військовій присязі, — з гордістю розповідає М. П. Мацюк.
— Двадцять націй і народностей проживає на території цієї невеликої країни, — ділиться далі спогадами мій співрозмовник. — Тож вдень афганці посміхалися нам, тиснули руку шураві, а вночі стріляли в спину. Якось, коли з хлопцями заступили на нічний дозор, звернули увагу на те, що в одному з вікон будинку, розташованого під горою, як світломузика мигає червона гардина — то відкривається, то закривається. Так повторювалося часто. А потім на нічний аеродром зі сходу на машинах, де були прилаштовані міномети, налітали душмани, покривали його смертельним вогнем і так же раптово зникали. І ми зрозуміли, що то якийсь сигнал. Доповіли начальству. З’явилися два БТР-и, обстріляли вікно, будинок. Настав спокій.
— Які епізоди з тієї війни зринають в пам’яті найчастіше? — запитую.
— Пройшли роки та я не забуваю нічого. Зокрема, Баграм, куди вилітали двома МІ-8, доставляли своїм продукти, ракети до установки «Град». Один вертоліт робив посадку, а наш прикривав, кружляючи над плато і стріляючи з кулеметів по горах, звідки вогнем поливали “духи”. Здавалося, від вогню розплавиться не лише машина, а й гори. Тоді, щоб вижити, зробили залп з «Граду», і ті 40 снарядів, що летіли один за одним, трохи “заспокоїли” ворога. А потім полетіли на точку, де сигнал подавав поранений розвідник, забрали його, щоб не потрапив у полон, бо страшно збиткувалися душмани і над полоненими, і над мертвими…
Іноді наших “крилатих” хлопців, уже мертвими, повертало нам чуже небо. Так було в Газні, коли під час нічного злету загинув у всіх на очах екіпаж бойової машини…
Це чи не найстрашніше — провести друзів у політ, а потім… не зустріти. 16 чоловік втратила за рік наша ескадрилья. Цього забути не можна.
Дивували афганські гори. Що не скеля, ущелина, навіть камінь — то і краса, і западня. Від них віяло невідомістю і жахом.
М. П. Мацюка особливо вразив Башіан, де мали приземлитися на невеличку площадку, щоб відремонтувати хвостовий гвинт у підбитого вертольота. Побачене вразило. Перед хлопцями було чудо — прямовисна скеля в 9-поверховий будинок з вирубаними в ній вікнами-бійницями, з яких вели вогонь “духи”, але не можна було відвести очей від велетенського ісламського бога Будди, викарбуваного прямо на скелі й покритого позолотою.
В цих місцях колись проходив з військами Олександр Македонський, який сказав пророчі слова: «Афганістан не можна перемогти, його можна лише пройти». Він не здолав Афганістан, а його солдати здерли з Будди трохи золота…
Пройшов через нього і Михайло Прокопович Мацюк. Повернувся додому живим. Щастило ще й тому, що на чужій землі служив пліч-о-пліч із земляком, сусідом Василем Пухтієм. Той залишився служити в Санкт-Петербурзі і донині живе там, вони підтримують зв’язки.
Рік і 20 днів ніс Михайло службу в Афгані, а вже як забрали на Батьківщину їх ескадрилью, потрапив туди його троюрідний брат Віктор Бернадин. Його життя обірвали “духи”… В Кабулі розминувся він зі своїм двоюрідним братом Миколою Габзівським. Той повернувся на рідну землю, але вже пішов у вічність.
А Михайлу Мацюку потім ще довелось літати понад рік в 1985-86 р.р. в небі Сирії, в 1992-му на МІ-6 — над Придністров’ям…
В 1993-му вийшов на пенсію. Має нагороди, гарну і дружну родину — двох синів і двоє онуків. І просить стиха Бога, аби на їх долю не випало жодної «гарячої» точки…

Валентина Василюк
Новини Андрушівщини

Банери

Интернет реклама УБС