Житомирська область
Online Translate
Рубрики
Банери

Интернет реклама УБС
Статистика сайта


Відвідувачі за останні 24 години















Він теж пройшов через війну

Кожна людина йде по життю тим шляхом, який йому простелила доля. У одних він рівний і гладенький, в інших — зітканий з перешкод та випробувань. У Лаврентія Григоровича Рудюка з Андрушівки він хоч краєм та проліг через війну.
Коли гітлерівська Німеччина віроломно напала на нашу Батьківщину і в полум’ї війни горіли міста й села, гинули на фронтах солдати, захищаючи свій край, він ще був хлопчаком. Лаврентія і його ровесників мобілізували наприкінці листопада 1944-го. Юнакові не виповнилося тоді ще й сімнадцяти літ. Багато що з пам’яті стирають роки — це і не дивно у його 84. Але все, що відбувалося тоді, пам’ятає дуже чітко. Його однолітків 1927 року народження зібрали більше двохсот чоловік біля військкомату, вишикували в колону і ввечері пішки погнали на Житомир. Вранці вже були на Богунії, а наприкінці дня з вокзалу їх повантажили в теплушки і привезли в м. Бар Вінницької області в 29-ту снайперську школу, де шість місяців молоденькі бійці пізнавали військову науку і, звісно, рвалися скоріше потрапити на фронт. Нарешті позаду школа, щоденні заняття. Усім їм, в тому числі і єфрейтору Лаврентію Рудюку (звання присвоїли за відмінне навчання) хотілося доказати, чого вони варті. І ось знову теплушки. Колеса поїзда відраховують миті, коли юні снайпери приймуть перший бій. Та скільки було розчарувань, коли їх висадили в лісі під с. Пришивальня Фастівського району. Там відібрали частину — понад 3,5 тис. чоловік, видали сухий пайок, нову військову форму, навіть речові мішки і казанки. І знову дорога — тепер уже на Баку. Там повантажили солдатів на два кораблі, заборонивши їм виходити на палубу. Ніхто з них не знав, куди пливуть. Сонце зустріли в морі. Катерами їх переправили на сушу — відразу зрозуміли, що на чужій землі. Був ранок, спека, невідома база, де солдатів тримали до вечора, чужа мова. Отак потрапило молоде поповнення до Ірану. Надвечір їх знову чекала дорога довжиною в 400 км. — через Казвінський перевал до м. Решт, де і ніс Лаврентій Рудюк свою нелегку службу в 158-ій шляховій комендантській дільниці військово-автомобільної дороги № 32, яку в свій час будував СРСР при допомозі США. Це була військова частина, підпорядкована лише Москві. Дорога була поділена на 159 дільниць, довжиною 200 км. кожна. По ній наші солдати супроводжували і охороняли автоколони, котрі перевозили вантажі, що прибували із США в Перську затоку. Звідти їх потрібно було доставити іранською територією до Азербайджану. Ситуація була майже неконтрольована, подібна до афганської. Часто автомобілі з вантажем обстрілювали бандитські формування. Скільки разів Лаврентію Григоровичу як снайперу доводилося займати позицію в голові колони, посередині чи в останній вантажівці і тримати навколишню територію під прицілом — адже кожної миті із-за скель, каміння їх підстерігав вогненний шквал. Нарешті прийшла очікувана Перемога. Їх частину вивели з Ірану на територію Азербайджану. І знову теплушки, дорога, що тривала 16 діб, було зрозуміло, що не додому. Солдатів кинули на Далекий Схід, майже до самісінької Находки, на поповнення 3-ї Харбінської дивізії у 36-ий мотострілецький полк. Вони стояли за 12 км. від Китаю, який уже не контролював свої кордони — там безчинствувала озброєна до зубів квантунська армія. Протягом усієї війни Японія, все чекала моменту, коли Гітлер увійде в Москву і тоді вона «відхопить” територію Азії аж по Урал. Апетит Японії на Сході змушені були стримувати наші війська. Частину, де служив Л. Г. Рудюк, частенько кидали на китайську територію — там страхіття творили японські камікадзе. Важко було нашим солдатам ставати супроти озвірілих, приречених убивць, які ніколи не здавалися в полон. І навіть тоді, коли квантунська армія капітулювала, наші бойові частини ще довго залишалися на Далекому Сході. Лаврентій Григорович, котрий, як і інші бійці, марив уже домою, потрапив до неї лише в 1951 році. Цей звичайний український юнак, котрий залишив батьківську хату в 16 літ, повернувся до неї уже 24-річним. Він мужнів, гартував характер, силу волі, безстрашність в армії. Війна перевіряла не раз його на міцність і він витримав всі її випробування: про це свідчать ордени і медалі на грудях. А в мирний час здобував освіту, закінчивши Житмирський сільгосптехнікум, працював дільничним механіком в Старокотельнянській МТС, 41 рік — майстром і старшим майстром Андрушівського СПТУ-32. Там вручили йому медаль «Ветеран праці». З дружиною Тамарою Миколаївною виростили три сини, тепер всю свою любов, доброту і ласку віддають онукам, молять Бога, аби світ більше не потрясали війни.

Валентина Василюк

Банери

Интернет реклама УБС