Житомирська область
Online Translate
Рубрики
Банери

Интернет реклама УБС
Статистика сайта


Відвідувачі за останні 24 години















Весна знову тривожить пам’ять

Травень заквітчує землю легким, як хмаринка, і світлим та чистим, як наречена, цвітом яблунь та вишень, жовтогарячими та полум’яними тюльпанами — точнісінько так салютувала земля довгожданій Перемозі тоді в 1945-му! Зустрів її Антон Володимирович Боримський далеко від рідної землі — в Угорщині, куди привели його з визвольною місією вогненні фронтові дороги.
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло — обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, — станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. — Горіло там усе: і земля, і люди — на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, — згадує пережите ветеран, — чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати — нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд — кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни — після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.

Валентина Василюк

Банери

Интернет реклама УБС